+ рік…

Ось і перевернула я ще одну сторінку в календарі свого життя… Кажуть, що з віком люди здобувають новий досвід, стають мудрішими. Напевно, це так. Але з кожним роком день народження для мене стає все сумніше. Пішла та дитяча легкість, ейфорія від самої події, немає тих емоцій і радості від очікування дива.

Все якось буденно й просто. Все банально і до болю передбачувано. Чи це я втомилася і заразилася осінньої тугою? Чи не можу чітко сформулювати свої очікування і сподівання?

Рік пройшов… Прошелестів жовтим листям, залишив зимовий візерунок на вікнах моєї душі, осипався пелюстками вишні в серці і розфарбував почуття палітрою фарб – від чорної до вогненно-червоної… Були звершення і були сумні роздуми, були хвилі неосяжного щастя і були години смутку.

І робота, і сім’я, і дозвілля. І незвідане нове, і забуте старе. І знову діти, чоловік, сім’я. І знову додому. І рідкісні розваги. І радість, і туга.

Хвороба папи, нежить дітей. Успіхи брата і власні досягнення. Нові друзі, і перетворення старих просто знайомих.

Здійснення бажань і крах очікувань. Суцільні протиріччя. Постійне самокопання.

Чи буває життя легким? Щоб ось так, на одному диханні? Щоб, як у дитинстві, кожен день – нова яскрава пісня, пристрасні емоції і сліпучий вогонь пізнання? Щоб кожна хвилина, як остання? Щоб будь-яка дія в радість? Напевно, немає. Хто стверджує зворотне, хоче обдурити себе, надіти маску вічного оптимізму і задоволення, приховавши справжні мотиви і почуття.

Але і постійно нити на долю не можна. Удача приходить до щасливим людям, їх мрії здійснюються пропорційно ступеню позитивного відношення до цієї самої мрії.

І я буду мріяти! І діяти! І жити! З днем народження, Таня! Не сумуй…

(і нехай не викликає подиву картинка, зараз я саме вона — Дюдюка Барбидонская…)