День Перемоги… 9 Травня… Цей день для мене завжди буде Головним Святом на честь моїх рідних. На честь дідусів, які захищали нашу країну, що пройшли майже до кінця всі тяготи тих страшних років, поранених під Берліном і втратив ногу (у мене обидва діди повернулися додому без ноги). На честь бабусь, які самі під час окупації піднімали дітей, оберігали будинок і працювали на колгоспних полях. В честь двоюрідної бабусі, викраденої в Німеччину. На честь тітки, яка втратила руку під час розмінування сільського колодязя. В честь всіх воїнів і їх сім’єю, які залишилися людьми і не втратили життєві цінності. Я схиляю голову перед їх Подвигом!
І зараз, коли мій син не тільки дивиться під час параду на військові машини і стрій солдатів, але і каже мені: «Розкажи мені, мамо, про війну», я повинна передати йому хоч частину того, що знаю сама. Зараз, я буду розповідати те, що зможе він зрозуміти. І він зрозуміє, що Війна – це не гордість, це ганьба і муки, це біль і втрати, це сльози і горе. Я хочу, щоб він був вдячний які пройшли війну ветеранам, щоб був гордий за свій народ, який зміг пережити цей страшний час. Я не хочу, щоб син в майбутньому міг допустити навіть думки про безглуздість тієї війни, не хочу, щоб цінності неофашизму стали його цінностями. І тому я буду з ним говорити, буду дивитися фільми, тільки ті, старі, радянські, пройняті патріотизмом і гордістю за народ, буду вчити добру і боргу.
Шкода, що він вже не зможе поговорити з моїми дідусями…
