Мій старший син – великий вигадник, як і належить у його віці. То він великий (велика?:)) Ніндзя-Черепашка з мискою за спиною в якості панцира. То він Альоша Попович, скаче верхи на Бурушке-дивані, а який гостював дідусь – просто Іллюшка (хоча за паспортом Олександр Іванович). То він Майстер Дреди (цю особу ніхто в очі не бачив, просто відгомони садиковских задушевних мальчишечьих бесід).
Але зараз у його серці, як у правдивого українця, сидить козацтво. Він просить зшити йому «шарованы», то з нетерпінням чекає замовлену мамою вишиванку, то уплітає за обидві щоки козацьку кашу.
І ось 2 тижні тому ми всією сім’єю, прихопивши племінників, нарешті вирушили на о. Хортицю – колиска Запорізької Січі. Година їзди – і ми в цьому унікальному місці. Чомусь я завжди вважала його маленьким острівцем з дерев’яною каплицею посередині (видно, пам’ять дала текти, і всі уроки історії України тихо покинули мою голову).
Перше, що ми побачили, переїжджаючи по мосту через Дніпро – це грандіозна споруда минулого століття – Дніпрогес – міць радянської індустрії. Величезні шлюзи перекривали русло річки, а над тихою водою виднілися кам’яні острівці з кричущими і ссорящимися чайками. Зелені береги, кручі, яскраво-синє небо і гладь річки заворожували. Діти перестали ділити останню цукерку і притихли, переймаючись важливістю моменту.
Наступним відкриттям для мене стала наявність на острові цієї автомагістралі зі світлофорами та пішохідними переходами. А я-то думала, що будемо топати по лісових стежках (хоча і це було).
Прийшли ми до Музею історії запорізького козацтва, але в сам музей на експозиції так і не потрапили — діти, одурманені вільним вітром і прекрасним видом, відразу кинулися на великий пагорб з хрестом і величезним прапором на вершині.
І для цього обрали чомусь найкрутішу бік. Довелося і мені повзти за ними.
На вершині дух захоплювало – від могутнього Дніпра, від скель, від нереального відчуття свободи і польоту.
Тут час зупиняється. Пробувши на вершині достатній час, ми забули про те, що внизу нас чекає молодша за віком частина нашої компанії.
Спускалися вже по пологому схилу. І знову діти помчали вперед – до гармат.
Після тривалих спостережень, ощупываний, погладжувань і рольових ігор в «бах-бах, брати-українці» діти від гармат були відірвані, і ми попрямували далі.
Ноги вели до реконструйованої Запорізької Січі, яка зустріла нас колод парканом і дерев’яним містком через ярок.
На території Січі (до речі, назва її походить від слів «секти, січ» і викликано тим, що столиця з давніх часів була обнесена частоколом з гострими висіченими верхівками) нас зустрів істинно козачий дух – українські хати, дерев’яна церква, зміцнення, ті ж гармати. Серед туристів гордо походжали козаки і дивували всіх вміннями стрільби з лука, фехтування на шаблях і ще красивого розмахування такими штуками, на кінці яких ланцюга знаходиться металевий кулька з шипами.
Ми всі дружно постріляли (ого! Це тільки у фільмах тетеву на раз-два натягують), полізли в черговий раз на гармати, помилувалися на викувані підкови і розшиті сорочки. Обійшли всі хати, повернулися до козаків – загалом, вбирали в себе і множили любов і гордість за Вітчизну.
Так як на Хортицю ми їхали зовсім непідготовленими (заздалегідь не склали план по ознайомленню з цим дивом, а екскурсовода, у зв’язку з наявністю в нашій компанії різновікових дітей, замовляти не було сенсу), то багато місця для нас залишилися незвіданими. Зараз вже, читаючи про Хортиці, я розумію, що поїздка сюди, та й не одна, нам необхідна.
Дізнавшись випадково про кінних уявленнях, ми рвонули на інший кінець острова, фольклорно-етнографічний кінний театр «Запорізькі козаки». І не пошкодували про це!
Всі уявлення я сиділа з широко розкритим ротом, нерозумно посміхалася, а то і сміялася від душі, не звертаючи уваги на те, що веду себе не зовсім по статусу «досвідченою» мами. Я наставила собі синців на долонях від бурхливих оплесків, і, напевно, навіть підстрибувала від радості й захвату на дерев’яній лаві. Діти на маму не звертали уваги, так як вели себе також.
Після виступів було все – і фотографування з кожним зустрічним козаком (і питання – «це Батько?»), і катання на конях, і «козацький перекус», як сказав Артем.
А потім була любов до коней. Діти вислизнули від нас до стаєнь і там гладили, годували, обіймали, цілували цих прекрасних тварин. Вже і туристи всі пішли, а козаки накрили стіл собі, вже й сонце хилилося до заходу, а ми ніяк не могли піти з території театру.
Все-таки вийшли. А там – луг, і свобода, і сторожові вежі. Жаби, павучки, черв’ячки та інша живність, не вчасно зрозуміла свою помилку, – потрібно було відразу ховатися! І відчуття легкості і простого щастя – від прогулянки, від спільного перебування, від терпких запахів луки, і білих хмар…
