Море кличе…

Літо… І чим ближче дата запланованої відпустки, тим частіше перед очима у мене з’являється синє море, яке відгукується у вухах звичним шумом упереміж з криками нахабних чайок.

І все частіше я ловлю себе на тому, що замерзаю, сидячи за комп’ютером і дивлячись в монітор. Я дивлюся на відкритий «вордівському» документ і замість того, щоб відчути проблеми чергових шукають «в Москві квартиру купити дешево» або пропонують «шлакоблок оптом», мрію про гарячому піску, ласкавих хвилях і неробство.

Я намагаюся відволіктися – плюхаюся в теплий дитячий басейн, стоїть під покровом фруктових дерев, дивлюся в небо… Але мені не вистачає гарячого солоного вітру, настирливих продавців всіляких креветок-трубочок-кукурудз, прохолодних морських бризок і сліпучого сонця, що буває тільки там, на морі.

Подумки я вже разів сто зібрала валізи, продумала вбрання усіх членів сім’ї на кожен день відпочинку, написала на листочку всі «не забути» і благополучно його втратила, дала собі слово не думати щодня про море і відразу ж його порушила.

Майже щоранку, приступаючи до роботи, намагаюсь не відкрити зайву сторінку, з якої підморгує море і сонце, але через деякий час помічаю, що в кошику інтернет-магазину лежать чергові шорти сину, а я маю намір купити дитячий купальник, хоча їх у дочки пристойну кількість (будь-яка модниця б позаздрила). Є й під колір очей, під колір ляпанець, навіть під забруднені малиною долоньки є!

Я наполегливо намагаюся боротися з ознаками предотпускного синдрому, але розумію, що не знаю з чим боротися… у мене просто гарний настрій і очікування моря, нічим не пов’язане зі стресом.

А море шумить, кличе, манить… Скоро, миле, скоро! Залишився місяць…